Симоненко Василий

Биография

Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.

Симоненко Василь народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Таран¬динцях, вступив на факультет журналістики Київського універси¬тету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», по¬тім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», влас¬ним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літе¬ратурною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зро¬бити висновок, що це побиття не було випадковим.

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офі¬ційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шев¬ченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'яви¬лася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну пре¬мію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось, подивіться...

Ми жахнулись: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, про¬відною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літератур¬них рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плак¬сій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Ду¬рила». У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж мож¬на розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної» теми.

Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибра¬не» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з го¬рем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді материнства». Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: «Чимало в його дороб¬ку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної мо¬лоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за при¬клад мужності — це треба рішуче відкинути». Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається па¬тріотична тема — любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Сонет «Я» написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша «Я»:

«Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних».

Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання культу особи», з'явився ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де є й такі промовисті рядки:

«Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому».

А поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці...» (рукописна назва — «Україні»), «О земле з переораним чо¬лом...», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редак¬торських втручань (а часом — і авторських пом'якшень). Напи¬сані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікува¬лася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режи¬му. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бен¬кет небіжчиків».

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідається про красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якому радість приноси¬ли тільки людські сльози:

Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали,

Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз.

Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх.

Довго цар мріяв спіймати й покарати Лоскотона, аж нарешті підступний капітан Макака схопив захисника знедолених, коли той міцно спав. Лоскотона кидають за грати. Але поки царські підлеглі святкували весілля капітана Макаки з дочкою царя, ба¬траки й робітники врятували свого захисника Лоскотона. З'явив¬шись у царському палаці, Лоскотон залоскочує царя на смерть, виганяє його дочок і синів за межі царства.

Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітямносить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх.

Отже, як і будь-яка казка, оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикує тоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і на характер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і но¬вел «Вино з троянд».